«Червона рута». У Львові «ризикнули» і поставили виставу, присвячену Володимиру Івасюку. У чому ризик?
ГАЛИНА ТЕРЕЩУК
ЛЬВІВ ‒ Виповнилося 75 років від дня народження і 45 років від дня вбивства українського композитора Володимира Івасюка (народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року). Тіло 30-річного музиканта знайшли повішеним у лісі неподалік Львова 18 травня 1979 року. Талановитий українець зробив українську пісню відомою на весь світ і модною в тодішньому СРСР.
Митці львівського театру імені Марії Заньковецької ризикнули ‒ і поставили виставу «Червона рута» (авторка Наталія Ворожбит, режисер Максим Голенко), присвячену пам’яті Івасюка. Чому ризикнули? Про це розповіли Радіо Свобода.
Сірість і убогість. Таким більшість львів’ян пригадують «совок», тобто радянські часи. Сірі вулиці, і сірий однаковий одяг на людях, заборона вільно висловлюватися і творити.
Молодь старалася щось десь діставати яскравіше, щоб бодай у такий спосіб, зовнішній, відійти від тієї сірості «совка». Модні сорочки, піджаки, джинси, все, що вважалося стильним у 70-і роки минулого століття, купували «з-під поли», тобто не у магазинах, а в так званих фарцувальників, або «спекулянтів», як їх офіційно називали і за що переслідували в СРСР.
Серед майже монохромного натовпу у сіро-чорному вбранні вирізнявся Володимир Івасюк, який переїхав із Чернівців до Львова у 1972 році, перевівшись сюди на навчання.
Івасюк мав елегантний стиль і смак. І не лише в одязі, а у музиці, у творчості.
Багато хто пам’ятає Володимира Івасюка у шкіряному піджаку, модних сорочках та куртках. На усіх світлинах він завжди стильний.
Сучасній людині важко зрозуміти, чого це вартувало у Радянському Союзі, у часи тотального дефіциту на одяг та усі побутові товари без винятку.
Володимир Івасюк був тим, хто зумів своїм талантом забарвити цю всюдисущу радянську сірість, зумів додати радості і натхнення.
У 1970 році його «Червона рута» засвітилася мов яскраве сонце і заполонила весь простір «необъятного» Радянського Союзу.
Цю пісню упізнавали у всіх містах СРСР. Її співали і великі, й малі. Ця пісня звучала у помешканнях, на вулицях, в ресторанах і в концертних залах.
Тож, у Львів композитор Івасюк приїхав уже надзвичайно популярним.
Сприйняття Івасюком довколишнього світу підштовхнуло сценографку, художницю костюмів вистави «Червона рута» Юлію Зауличну до ідеї ‒ створити декорації сірого кольору у вигляді постаменту чи то мавзолею.
Митець навіть таку сіру гидоту зміг перетворити на прекрасний супровід, український мелос чи свійЮлія Заулична
«Це такий загальний спільний образ постаменту, тобто важкого середовища, в якому жив, творив і зумів його подолати, стати над ним Володимир Івасюк. Простір, який він міг заповнити собою, переповнити, зробити його життєпридатним. Він його прикрасив і зробив натхненним.
З цього великого постаменту він випадково збиває Леніна і з цього починається історія на театральній сцені. Цей великий бетонний мавзолей, постамент перетворився на гори, які Івасюка надихають і він все це заповнив собою. Митець навіть таку сіру гидоту зміг перетворити на прекрасний супровід, український мелос чи свій», ‒ говорить про сценографію Юлія Заулична, головна художниця театру імені Марії Заньковецької.
Не віриться, але факт: серед сірості і заборон в СРСР, Володимир Івасюк творив яскраві українські пісні і музику.
За своє коротке життя він написав понад 100 пісень, твори класичної музики, він не боявся експериментувати. Здавалося, що його творчий потенціал невичерпний, що він фонтанує і проявляється в усьому.
У 1974 році його пісня «Водограй» ‒ на польському фестивалі «Сопот» визнана найкращою. Через три роки на цьому ж конкурсі Івасюкова «У долині своя весна» ‒ і знову перемогла.
Композитор не тримав нічого написаного у шухляді. Одразу ж записував у студії і чергова пісня ставала шлягером. Він не мав часу чекати, виконував свої пісні сам, шукав виконавців.
Звісно, що такий успіх та ще й в умовах жорстко регламентованої радянщини, Івасюка критикували з усіх боків. Заздрості не бракувало, бо заздрість ніхто не забороняв у радянські часи. На відміну, від української культури.
Вистава – не відтворення біографії
Українська письменниця, сценаристка Наталія Ворожбит написала кіносценарій про Володимира Івасюка. І він потрапив у руки режисера Максима Голенка ще до його переїзду у Львів, де він очолив Національний театр імені Марії Заньковецької. Наталія Ворожбит кіносценарій переробила для театральної сцени.
Поставити виставу про Володимира Івасюка у Львові, де багато людей пам’ятають митця… Ба більше, були з ним особисто знайомі, працювали і не раз пили каву – це виклик для заньківчан.
Ми не претендуємо на документальністьМаксим Голенко
«Кожен музикант в оркестровій ямі був знайомий із Івасюком. Пригадує, як виглядав і з ким жив. Всі все знають. Тому ми зробили обережну історію. У Ворожбит вона називається «Майже біографічна історія», але у ній немає біографічного підґрунтя. Ми не робимо історію суто про Івасюка. Ми робимо історію про українського культурного героя. Це наші фантазії, роздуми і поруч не Братунь, а поет, не Ротару, а Софія. У виставі немає конкретики. Ми не претендуємо на документальність», ‒ каже Максим Голенко, генеральний директор, художній керівник театру імені Марії Заньковецької.
Під час роботи над виставою консультувались із рідними Володимира Івасюка. І для них важливо не розповісти біографію музиканта, а проговорити зі сцени з глядачами те, яким насправді має бути український культурний герой у важкий час для країни. Поговорити про те, як жити, щоб не зганьбитись. А ще творити так, щоб українське мистецтво стало не просто популярним, але й модним і вражаючим.
Тому вийшов «майже біографічний, майже мюзикл» ‒ так характеризує виставу режисер.
Глядач побачить на сцені театру Володимира Івасюка різного віку: під час навчання, зокрема в медичному інституті та консерваторії, на концертах і в поїздках.
Івасюкові робили пропозицію переїхати зі Львова до Москви. Але він категорично відмовився від такої, здавалося б привабливої перспективи у житті. Вочевидь, попри свій ще молодий вік, митець розумів, що там, де платять, вимагатимуть виконувати конкретні завдання. Розумів, що з українського ‒ ліпитимуть з нього російського музиканта.
А ось ідею переїхати до Києва розглядав серйозно, якраз перед своїм зникненням 24 квітня 1979 року.
КДБ у Львові за ним пильно стежив.
Бо українська натура і стиль творчості не подобався компартійним органам. Оскільки смерть композитора шокувала мільйони, а похорон перетворився на масову акцію, радянська компартійна влада взялась очорнювати ім’я Володимира Івасюка.
Офіційно тодішня компартійна газета «Вільна Україна» інформувала, що «студент Володимир Івасюк останнім часом потерпав від захворювань психіки, мав астено-депресивний синдром і з 18 квітня до 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався. Причина смерті – самоповішення, а чутки про інші обставини смерті є вигадкою».
У цю брехню свідомі люди, звісно, не вірили, і пісні Івасюка далі співали.
У роки незалежності України Генпрокуратура офіційно повідомила, що вбивство 30-річного Володимира Івасюка організували агенти КДБ. На сьогодні ще не озвучене жодне прізвище причетних до організації і вбивства митця.
18 травня 1979 року повішене тіло Івасюка знайшли у лісі піді Львовом, на території військової частини.
У виставі «Червона рута» задіяно кілька акторів до виконання ролі Івасюка. А головну роль виконує Марк Дробот, який недавно доєднався до заньківчанського колективу.
Я ніколи не зможу зіграти Володю, тобто стати ВолодеюМарк Дробот
«Я ніколи не зможу зіграти Володю, тобто стати Володею. Тому що це надзвичайно талановита людина, з прекрасними піснями і душею. Саме те, як відтворювати його життя, любов до людей, роботи, пісень, текстів ‒ це мені дуже близьке і я зможу це зробити. Десь є і моєї трішки історії. Мого батька теж звали Володя і він був творчою людиною. Перші пісні Івасюка я почув від батька, коли був малим», ‒ говорить актор Марк Дробот.
Актори у виставі «Червона рута» співають пісні Івасюка. І це ще один виклик для театралів: чи сприйме глядач їхнє виконання. «Червона рута» з 1970 року не втрачає популярності і колеги композитора говорили йому, що це феномен, який він не перевершить. Сам Івасюк вважав, що він ще напише кращі пісні. І писав. Бо й нині люди не можуть назвати одну найкращу пісню Івасюка, їх десятки.
Спеціально для актора головної ролі пошили сорочку і на ній відтворили орнамент із вишиванки Володимира Івасюка. Його взяли з чорно-білої світлини, тому довелось підбирати кольори, обравши традиційні для буковинської вишивки ‒ блакитний, вишневий, жовтий.
Війна… В театрі – аншлаги
Прем’єра «Червоної рути» – 11 травня і вона одинадцята у цьому театральному сезоні заньківчан.
Одразу ж після «Червоної рути» наступна вистава – і знову прем’єра харківської режисерки Оксани Дмітрієвої «Буря» (за останньою п’єсою-трагікомедією Вільяма Шекспіра).
Ми починали грати вистави в кінці березня 2022 року, коли глядачі перебували у метроОксана Дмітрієва
«Глядач у Харкові відрізняється від глядача у Львові. Зіграти виставу у Харкові і Львові – велика різниця. Ми починали грати вистави в кінці березня 2022 року, коли глядачі перебували у метро, ховаючись від російських обстрілів. Чи потрібен театр? Запитували себе і мали сумніви. Але коли актори зіграли першу виставу, а це була казка, то був подив. Це можливо займатися своєю справою у час війни! Сумніви відпали. Для мене було важливо, що вистава потрібна глядачеві і нам, бо це фантастична підтримка, залежність один від одного і кожен давав один одному надію», – говорить Оксана Дмітрієва.
Заповнені театри у час війни – це феномен для самих театральних митців, зауважує актор Роман Біль. Придбати квиток у театр в сам день вистави, практично, не можливо. Таке зацікавлення людей театром у час війни вимагає різнопланового репертуару, каже Роман Біль:
«Люди хочуть театру і така наповненість залів, як сьогодні, у нас не завжди була. Зараз той момент, що театри змінюються. Театр набуває іншої форми, театр у пошуку себе сучасного. Мені подобається, коли є речі на сцені, які говорять без слів. Говорять більше, ніж сам текст. Пошук триває? Чи всі приймуть його? Не конче, бо є люди консервативного складу».
Щоби втримати глядача і залучити до театру нового, українські театральні митці шукають різні методи. Режисери беруться за сценарії про популярних осіб чи популярних письменників, відходять від класичного подачі на сцені, експериментують. А менеджери вивчають попит суспільства. Зараз театр може продукувати емпатичність, а вона рятує світ, як краса та любов, зауважує у розмові актор Олег Стефан. Головне, щоб «хайп» не став головним.
У час «совка» Володимир Івасюк зумів у свої пісні вкласти ритм, енергію, гармонію, силу рідних Карпат і української народної мелодики, і цим він руйнував сірість довкола.
Як оцінить глядач виставу «Червона рута»? На це теж дуже цікаво подивитися.
Наразі ж, на прем’єрні дні квитки майже розкуплені.