«Там, куди не доїжджає український театр, одразу з’являється Кирило Серебренніков», – пояснює силу впливу російської культури за кордоном генеральний директор – художній керівник Національного театру ім. Марії Заньковецької Максим Голенко. Театр під час війни, додає він, є потужною пропагандою, і український театр готовий бути цією зброєю.
Як змінюється ще донедавна досить закрита інституція та що обумовлює велику популярність театру серед українців сьогодні, режисер розповів під час дискусійної панелі на тему “Кульура як інструмент нашої перемоги”,що проходила в межах спільного проєкту LB.ua та EFI Group «Нова країна».
«Під час війни, – каже Голенко, – на щастя для театралів, люди шукають варіанти енергетичного перезавантаження. А театр – це живе, і глядач за цим приходить».
«Плюс цей простір почав відкриватися по-новому. Почав нести якийсь новий сенс. Людям це стало потрібно під час війни. Вони реально пропрацьовують свої травми. І якщо це робиться в адекватній формі, воно сприймається глядачем», – додає режисер.
До того ж, зазначає він, для більшості суспільства відкриваються неймовірні пласти української культури і розстріляного відродження, і все це цікавить людей. Що, зокрема, підштовхує і театр – як інституцію – змінюватися, виходити з постколоніальної спадщини і архаїки.
Як це відбувається, Максим Голенко розповів на прикладі свого театру – ім. Марії Заньковецької у Львові.
«У Львові, ми зайшли в максимально зачинений, закритий простір і намагаємось його відкрити, працювати за адекватними правилами, так, як це повинен робити сучасний театр – відкрити нормальний штатний розклад, завести проєктних грантових менеджерів, без яких, наприклад, театр неможливий, зібрати найкращих митців, які залишились на нашому просторі, когось повернути з-за кордону, щоб людина зрозуміла, що їй важливо зараз працювати в своїй країні, що в цьому є сенс», – розповів Голенко.
Але головне – перебудовується репертуар, у ньому з’являється сучасна проза і теми, що відбивають реальність.
«Ми відкрили декілька сцен для того, щоб ми могли говорити за цей час і про це, і про це, і про це. Крім класики, з’явилась сучасна проза – Жадан, Скрябін, Горіха Зерня, зокрема «Доця», яка говорить про війну. Є декілька вистав з сучасної драматургії. Наступна прем’єра, яка, наприклад, поїде в Фінляндію, – про те, як крадуть наших дітей росіяни. Олег Михайлов написав. Тому театр все ж таки намагається потихеньку адаптуватися», – відзначає митець.
Крім того, наголошує Максим Голенко, український театральний простір почав відкриватися для колег з-за кордону.
«В театр Заньковецької, наприклад, заїхала німецька команда. Рік тому це звучало б дуже дивно. Але ми зацікавили одного з провідних німецьких режисерів, Яна Гокля, він вирішив, що в цей час йому треба бути в цьому просторі і зробити театральний продукт в Україні – про Йозефа Рота, австрійського письменника єврейського походження, який народився в Бродах, жив на Галичині і помер у Парижі. Людину, яка об’єднує нас і Європу. Приїжджає німецька команда, ставить з українцями дуже правильну по сенсах виставу. Це перший етап.
Наступний етап – приєднується до театру Заньковецької ще декілька європейських театрів – Deutsches Theater (Німеччина. – Ред.), Burgtheater (Австрія. – Ред.)», – розповів керівник львівського театру.
Це, зокрема, сприятиме просуванню українського театру за кордоном, де все ще гостро відчувається вплив російської культури, відзначив Максим Голенко.
«Там, куди не доїжджають українські театри або не доходить український продукт, з’являється Кирило Серебренніков і «не все так однозначно». Бо гроші «Газпрому» і сили, вибачте, не рівні. Тому, я вважаю, першочергово нам треба бути присутніми максимально, де можна, – відзначає режисер. – Це і держава, і приватна ініціатива. Ми, наприклад, працюємо з незалежними гранд-менеджерами, також намагаємось взяти людей в штат, які б допомагали виїжджати театру і спілкувалися з закордонними митцями, з закордонними інституціями. Але це мають бути максимальні й спільні зусилля. На це зараз потрібно кинути усі сили».
Наостанок Максим Голенко зазначив, що у своїй роботі керується двома принципами. Перший – чи маємо ми право робити це у такий час. Другий – який сенс це повинно мати, яку користь принесе суспільству і для перемоги.
«І давайте будемо чесними, театр – це дуже потужна, крута пропаганда під час війни. І ми готові бути цією зброєю», – резюмував режисер.
Автор- Валентина Мерещук
