Нова вистава йде відразу на трьох сценах
Катерина Сліпченко
«Кайдаші» за інсценізацією та у режисурі Ігоря Білиця стала першою імерсивною виставою у репертуарі театру, руйнуючи не лише стіну між публікою та акторами, а й змушуючи її рухатись. Глядачі слідуватимуть за героями з укриття на камерну сцену, а потім до блакитної зали. Не просто слідувати, а, і це важливо для логіки дії, щоразу підніматись на поверх вище. Режисер Ігор Білиць порівнює ці три сцени, три рівні з Пеклом, Чистилищем та Раєм.
Ігор Білиць перевертає твір навпаки: спочатку глядачі, переходячи маленькими групами з однієї темної зали в іншу слухають монологи героїв. Кайдашиха, Мотря, Мелашка, Карпо та Лаврін розповідають про свої образи та страхи. Уже після смерті Омелька вони говорять кожен свої, по колу, не чуючи один одного, існуючи кожен сам по собі. Вони нагадують пекельних істот у страшних масках, що вариться кожен у своєму уявному казані.
Згодом глядачі піднімаються на камерну сцену, ніби опиняючись на даху з димарями. Дим з них йде знизу, звідки щойно прийшли і актори, і глядачі, з пекла, а не з домашнього вогнища. Їх зустрічає Омелько Кайдаш, ну просто як Зевс. Сварки тривають. Але тут уже дійство нагадує традиційний театр, з залою та сценою, де актори та їх герої взаємодіють між собою.
А вже у блакитній залі ми бачимо, як гарно усе починалось. Пасторальні картинки у супроводі народного співу, залицяння парубків, п’яненький веселий Омелько, дружня родина. Усе це є, а може лише могло трапитись у якомусь іншому ідеальному світі.
«Я вирішив дещо змінити в структурі дії – переграти твір «навпаки», з кінця до першої частини. Адже «Кайдашева сім’я» асоціюється зі сварками, й завершується тим, що сім’я розсварилася. Іван Нечуй-Левицький нам показує: будете сваритися – станеться саме так. Сьогодні, коли нам всім складно через війну, соціальні зміни, переміщення людей, я хочу цією виставою сказати, що був розбрат, ми ділилися на схід, захід, північ, південь, центр, галичан, слобідчан, киян, кожен тягнув «ковдру» на себе – а тепер необхідно «згребстися» до купи та відчути об’єднання», – говорить режисер Ігор Білиць.
У виставі діють: Орест Гарда, Степан Глова, Орест Огородник (Омелько Кайдаш), Альбіна Сотнікова, Ірина Швайківська, Олександра Гуменецька (Маруся Кайдашиха), Василь Баліцький, Володимир Пантєлєєв, Артем Слюсаренко (Карпо), Ірина Романчук, Єлизавета Цілик, Олександра Мироненко (Мотря), Іван Білаш, Ігор Возьний, Ярослав Дерпак (Лаврін), Дарина Федина (акторка грала Мелашку й у відомому серіалі «Впіймати Кайдаша»), Шорена Шонія, Оксана Галів (Мелашка).
Художниця вистави – Анна Шкрогаль, пластичне рішення – Юрій Радіонов. Чимало народних пісень у виставі допомагала втілити Яся Саєнко, їх співають актриси театру.
Вистава чудово продовжує шлях театру до змін. Хоча вона не завжди утримується на рівні доброго смаку, часом зриваючись у надмірне комікування, такий собі стендап, її загальна побудова, акторська гра, а головне – спроба нового прочитання добре відомого класичного твору є цікавими та вартими глядацької уваги. Так що нічого дивного, що на серпневі вистави театр продав усі квитки.
Рух від пекла до раю, від повної роз’єднаності до щасливого співіснування глядачі проходять разом з героями, вивчаючи той втрачений рай. Що ж треба було зробити, якими бути, щоб опинитися у пеклі в масках пекельних цапів?
Під час підготовки вистави актори мали завдання розповісти свої власні історії та поєднати їх з тим, що вони знають та уявляють про персонажа. Може тому актори так вільно та так природньо почувалися в своїх образах. Цікаво поспостерігати виставу у розвитку, щоб побачити як далі імпровізуватимуть актори та як і надалі руйнуватиметься невидима стіна між публікою та акторами.
При всіх незначних недоліках (хтось може навпаки сприйматиме їх як принади) початок нового сезону вийшов цікавим. Без сумніву театр намагається і далі відкривати не лише нові локації, а й нові форми існування. А це завжди цікаво й непросто.
А що далі?
Упродовж нового театрального сезону у театрі запланували 14 прем’єр, відновлення вистави, співпрацю з українськими та закордонними режисерами, гастролі в Україні, Молдові, Польщі тощо.
Вже у вересні на великій сцені театру відбудеться постановка мюзиклу «Чарлі і шоколадна фабрика» Роальда Дала в українському перекладі Віктора Морозова. Команда театру тривалий час вела переговори із правовласниками, щоб мати змогу поставити мюзикл вперше в Україні. Режисерка Наталія Сиваненко та художниця Юлія Заулична обіцяють виставу для всієї родини. Прем’єра запланована на 21-22 вересня.
Восени у Національному театрі імені Марії Заньковецької планують відновити покази «Тригрошової опери» Бертольда Брехта й Курта Вайля у режисурі Максима Голенка, постановка якої відбулася ще у 2021 році.
Головний режисер театру Давид Петросян готує прем’єру наприкінці року за комедією Едмона Ростана «Сірано де Бержерак» на великій сцені театру. А от на сцені Стрих, яка була відкрита минулого року дебютуватиме режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук, відомий за роботою над фільмом «Памфір». Це буде його перша робота на театральній сцені.
У другій половині сезону відбудуться постановки у режисурі Сергія Маслобойщикова, Максима Голенка, Богдана Ревкевича, Вероніки Літкевич та ін. Знаковим проєктом буде співпраця з німецьким режисером Яном Гоклем та його командою, що об’єднує митців з Австрії, Німеччини та України. Постановка на великій сцені театру буде торкатися творчості австрійського письменника єврейського походження Йозефа Рота, який, як відомо, народився у Галичині. Команда вже розпочала роботу над постановкою, а також відвідувала рідне містечко письменника – Броди.
На трупу театру чекає чимало гастролей. Зокрема, виставу «Буря» за трагікомедією Шекспіра режисерки Оксани Дмітрієвої покажуть наступного літа на Шекспірівському фестивалі у Ґданську (Польща).
