Відомий український режисер Максим Голенко має у творчому портфелі понад 50 поставлених вистав на різних театральних сценах. Як сам себе називає, він — «кочівний» режисер. Але торік, 7 червня, Максим Голенко «кинув якір» у Національному театрі імені Марії Заньковецької. Міністерство культури призначило пана Максима на посаду генерального директора-художнього керівника. Голенко прийняв цей виклик, і за рік у театрі відкрили дві нові сцени, що припадали пилюкою багато років. За цей час заньківчани показали львів’янам і гостям міста 12 прем’єр! А завершать театральний сезон 13-ю прем’єрою — «Тартюф». Яким був цей рік для керівника заньківчан, що з планів удалося втілити у життя, а що залишилося «возом, який і далі там», Максим Голенко розповів журналістці «ВЗ».

— Цей рік був захопливим, — каже Мак­сим Голенко. — Для мене це дуже ціка­вий досвід. З одного боку, цей рік забрав багато сил, бо є речі, з якими я раніше не стикався. З іншого, для мене рік, що ми­нув, прекрасна пригода. Я радий, що з цими людьми, з якими працюю, ми, як ка­жуть, в одному човні. Нам вдалося віді­йти далеко в море, і нам вдається долати усі шторми. Сподіваюся, з такою коман­дою не потонемо. Бо наші вітрила широ­ко розкриті.

— Ви працювали у різних театрах. Якось самі про себе сказали, що ви — «кочівний режисер». Раніше був Київ, була Одеса… А як вас зустріла Гали­чина?

— І Київ не так легко, повірте, підкори­ти. І в Одесі своя ментальність… Я вже працював у Львові — ставив у Театрі імені Марії Заньковецької «Тригрошову оперу». Зрештою, розумів, який це потужний те­атр. Знав, що це за край і що це за місто. Насправді я був готовий. Мені завжди ці­каво потрапити у новий простір, щоб і са­мому навчитися, можливо, десь і змінити­ся, і, звісно, внести у театр щось своє.

— Пригадую, коли вас рік тому при­значило Міністерство культури керів­ником у Театр Заньковецької, було ба­гато розмов стосовно того, що у цьому театрі були і свої кандидати на цю по­саду. Чи мали ви сумнів — очолювати чи ні цей театр? І чи не відчували тис­ку або недоброзичливого ставлення у стінах цього театру у перші дні?

— Звісно, коли я 7 червня переступив по­ріг театру, то і у мене, і у колективу був шок. Але, знаєте, все не настільки страшно, як виглядає на перший погляд. На жаль, ба­гато років ім’я цього театру випливало не з творчими перемогами, а з якимись скан­далами. Коли зайшов сюди, мені здалося, що всі настільки втомилися від цієї нескін­ченної боротьби, що заньківчанам на мене вже сил не вистачило (сміється. — Г. Я.). А якщо серйозно — розумію, що з моєю по­явою ішли певні побоювання, але ми на­магалися знайти спільну мову з колекти­вом. Я дав усім шанс проявити себе, щоб зрозуміти — хто що може, я хотів побачи­ти потенціал кожного, виявити, у кого він не розкритий і кому важко… Вірю, що біль­шу частину застережень і, можливо, навіть перешкод ми разом подолали.

— За рік у театрі було поставлено ре­кордну кількість вистав. Раніше тут ста­вили 6−7 прем’єр. Ви поставили 12…

— Незабаром буде 13-та прем’єра — «Тартюф», попри те, що на початку сезону ми запланували більше. Але стежу за си­лами колективу і бажанням глядача — щоб часом не «перегодувати» його новинка­ми. Щось довелося перенести на наступ­ний театральний сезон. Але, попри все, 13 прем’єр за рік — це непогано. Ми хотіли перезавантажити репертуар, ввести нові імена, нові сенси, новий матеріал.

— За яким критерієм чи принципом обираєте вистави, які маєте намір по­ставити?

— Я ж не лише директор-художній ке­рівник театру, а й трішечки ідеолог. Мені дуже цікаво й подобається, що зміню­ється культурна функція українських теа­трів. Окрім того, що є неймовірний попит на все, що пов’язане з нашою історією, українською культурою, ми відкриваємо багато чого для себе. До прикладу, сцену «Стрих» ми відкрили у нашому театрі на­самперед для того, щоб там була сучасна українська проза. Автори, які з’явилися, це і Тамара Горіха Зерня, і Жадан, і Скря­бін — культові постаті, завдяки яким ми привели до театру нового глядача. Окрім того, є Велика сцена з глядацькою залою на близько 800 місць. Які б у мене фан­тазії не були і чого б мені не хотілося, ще є і комерційний бік медалі. Яку б виста­ву ми не брали, треба, щоб вона була не лише мистецьким явищем, а й щоб на неї обов’язково прийшов глядач.

Перший такий досвід нас приємно шо­кував, коли ми взялися за «Землю» за Ольгою Кобилянською. Попри те, що це складний матеріал, на «Землю» був та­кий попит, що я зрозумів: нам нічого не страшно, бо глядач цього хоче. Ще одним твором ми хотіли привести у театр нового глядача — це також культова історія «1984. Occupation» за романом Джорджа Орвел­ла. Можливо, це не настільки розкручена вистава, але у театр прийшли взагалі нові глядачі.

— Для Львова ця вистава була неочікуваною…

— Так, і це був цікавий досвід. От за­раз плануємо зарубіжні гастролі, і перша вистава, яка «поїде», це, найімовірніше, буде «1984», бо це — мова тіла, тут не­має мовного бар’єру, і на неї за кордоном найбільший попит. А от «Червона рута» не лише для мене мегаправильна історія, а й для Львова і цього театру. Скажу біль­ше: я зрозумів, що маю право увійти у Те­атр Заньковецької лише тоді, коли у мене з’явився цей матеріал, бо з «Червоною рутою» нічого не страшно. І Богу дякува­ти, що вона саме так спрацювала. Тепер мрію поставити серію вистав про культо­вих особистостей.

Зрозуміло, що Національний театр не може не працювати з класикою, тому з’являються і європейські назви. Той же «Тартюф», на прем’єру якого ми очікує­мо. Не знаю, чи всі розуміють, наскільки це взагалі сенсація в українському мистець­кому колі, що до Львова ставити виставу приїде особистість такого високого рівня — литовський режисер Оскарас Коршуно­вас. Він дуже вболіває за Україну, і поста­новка у Львові — його внесок у допомо­гу нашій країні на культурному фронті. До речі, після того, як Оскарас Коршуновас дав згоду приїхати до нас, стало легше до­мовлятися з іншими знаменитостями. Вже маємо цікаві прізвища, які у нас з’являться у наступному театральному сезоні.

— На головну роль у «Червоній руті» ви запросили київського актора Мар­ка Дробота. На пресконференції на­передодні прем’єри на моє запитан­ня, чому саме Марк Дробот, а не хтось із заньківчан, ви відповіли, що саме Марк «витягне» тригодинну виставу. Чи не боялися цією фразою образити когось із заньківчан?

— Спочатку я взагалі думав, що цю роль зіграє хтось зі співаків. З Марком Дробо­том я працював раніше, на сьогодні він, не побоюся цього слова, один із найкра­щих акторів України (має премію «ГРА». — Г. Я.). У Марка є настільки особиста істо­рія, пов’язана з Івасюком, що я не мав пра­ва йому відмовити. Можу сміливо сказати, що це його зіркова роль. Конкретно щодо того, про що ви говорили. До кожного ак­тора ставлюся прискіпливо, але намагаю­ся як можу нікого не образити і ретельно підбираю вистави під них. Так, у репертуарі не з’явилася б «Доця», якби її не витягува­ли максимально на собі Соломія Кирилова та Олександра Люта, не було б «Я, „Побє­да“ і Берлін», якби цю махіну не тягнули чу­дові Ярчики — Дерпак та Федорчук, не існу­вало б вистави «Вороги», якби у штат ми не повернули Юру Хвостенка, і мені дуже хо­тілося, щоб він повернувся достойно. Ось так і «Червона рута» у цьому вигляді, ма­буть, не могла б жити без Марка.

— Не можу не запитати про вартість квитків на вистави. Людина, яка одер­жує мінімальну зарплату, не може до­зволити собі купити квиток за 800 гривень на виставу, до прикладу, «Я, „Побєда“ і Берлін»… Можливо, має­те намір робити малозабезпеченим знижки?

— Прийти у театр може кожен. До при­кладу, на Велику сцену ціна у нас стар­тує від 60 гривень. Звісно, це не перший ряд, але за бажання виставу можна поди­витися. Недорогі квитки і на Камерну сце­ну. Сцена «Стрих» — нова, яку ми недавно відкрили і яка сама на себе заробляє. Тому маємо собі усе забезпечити самі. З настан­ням літа там треба встановити нормальну систему кондиціонування, бо це — піддаш­шя, бракує повітря. У час війни, зрозумі­ло, театри не отримують повноцінного фі­нансування від держави, тому театри самі у цей час мають заробляти на себе.

— Театри беруть участь у різнома­нітних всеукраїнських і зарубіжних фестивалях. Якими виставами мо­жуть презентувати себе заньківчани?

— Коли прийшов сюди, зрозумів, що у час війни на заньківчанській сцені немає вистави, яка б говорила з глядачем про події, що відбуваються зараз у нашій кра­їні. Тому ми і запустили виставу Тамари Горіха Зерня «Доця». Ми її робили такою, щоб вона могла брати участь у фестива­лях. Її легко перевозити, вона малогаба­ритна. Наша «Доця» вже брала участь у фестивалях в Ужгороді та Луцьку. Недав­но у нас з’явилася «Буря», яка поїде на шекспірівський фест у Івано-Франківськ. Плануємо участь у фестивалях за кордо­ном. Нам не соромно представляти Театр імені Марії Заньковецької на різних сце­нах. Маємо запрошення з Грузії, Польщі, поїдемо, найімовірніше, і у Фінляндію. У нас усе тільки починається.

— А додаткові перегляди якої виста­ви довелося робити за цей рік?

— Сцену «Стрих» практично «розри­ває» постановка «Я, „Побєда“ і Берлін», тому довелося робити додаткові пока­зи. Ця вистава йде нон-стопом, іноді мені страшно за Ярослава Дерпака (викона­вець ролі Кузьми-Скрябіна. — Г. Я.), він практично не встигає відновлюватися. На «Червону руту» недавно також додали додаткові вистави на червень, «Земля» — у перші пів року, поки набирали новий ре­пертуар, нас дуже виручала.

— Директор театру — це не лише сцена і актори. Директор — насампе­ред господар. Чи вдалося втілити все те, що поставили перед собою торік, 7 червня 2023-го?

— Багато чого зроблено, але й залиши­лося багато чого зробити. Насамперед це історія з фасадом театру. На жаль, на фасад нема державного фінансування. І не буде. Кошти нам треба шукати, що ми дуже активно робимо. Я розумію, що ба­гато львів’ян тицяють пальцем і кричать, що це сором і ганьба. Але якщо ми зайві кошти спрямуємо на ремонт будівлі, то інші закидатимуть нам, що ці гроші кра­ще було б віддати на дрони у час війни, і також матимуть рацію. Проте ми відкрили за рік дві нові сцени — «Стрих» і Блакитну.

Чистий дохід театру перевищив по­передній рік у 2,5 раза, за цим показни­ком серед національних театрів ми другі у країні. У колективі з’явився новий ди­ректор-розпорядник Богдан Муравський. Якби його не було, багато речей ми б не подолали. А ще маю велику підтримку від команди менеджерів, які шукають ґранти, допомагають привозити зарубіжних ре­жисерів, займаються креативною діяль­ністю. Тішуся, що маю надійну команду, яка допомагає мрії втілювати у життя.