І звідки це все у Львова береться?.. Насправді це місто завжди було і є джерелом натхнення. Щоразу якимось невідомим чином вдається побачити у давно відомому якісь нові незвичні ракурси, нові й оригінальні кам’яні образи застиглої музики століть. Насолода Львовом – незглибима безодня, і насолода ця невичерпна. Невичерпності Львова вистачить нам на все життя, як сповна вистачить і нашим дітям, онукам і правнукам…
Львів – це передовсім Європа. Що ж таке європейський Львів-Leopolis? Це певним чином розташоване й упорядковане каміння, це геніальний дух міста, цей Genius Loci, котрий породжує неймовірне захоплення його проявами. Храми й будинки Львова – це урбаністичні скелі, скелі людського духу, натхненні духом Божественним. Як виявляється багато може каміння! Оце кам’яне упорядковане оточення занурює тебе у певну систему координат, у певну систему цінностей, у мрійливий стан, коли щось навіює тобі, що незважаючи на весь гротеск сучасного життя, все ж залишається надія посеред цього людяного каміння створити людську ауру, яка б йому відповідала, як колись…
Трагедія міста - камені залишилися – люди зникли. Згадується цинічний радянський анекдот про нейтронну бомбу, яка знищуючи людей, залишає незруйнованими камені й стіни. Це справді історія Львова, історія наскрізь нейтронна, бо Друга світова війна і московська окупація знищили чи розсіяли по світах понад 90% тих львів’ян, які тут колись жили. Чи залишили ці люди тут, посеред майже повністю вцілілого урбаністичного каміння свій духовний слід? Можливо до нього не так вже й важко доторкнутися? Ці люди ходили цими вулицями, жили, кохали… як хочеться їх відчути, пізнати їхні думки, прагнення, мрії…
Мені пощастило народитися на стику епох, коли стара епоха ще не відійшла, а нова лише починалася, і тому я зі свого дитинства пам’ятаю тих легендарних львівських батярів початку XX століття, про яких розповідає ця чудова вистава. У кінці 1950-х – на початку 1960-х років то були старенькі немічні дідугани у старомодних, проте досконало вишуканих анцугах (костюмах), капелюхах і з незмінними лясками (ціпками) в руках. Їх поважали навіть кримінальники - прибульці з-за Збруча… Занадто ідеалізувати старих львівських батярів немає сенсу, бо вони самі подбали про свою нетлінну славу, залишивши нам у спадок у своїх піснях, оповідках і мемуарах сучасників добрячий шмат своєї культури. А ми, оглядаючи цю виставу, лише зможемо, як хтось колись влучно підмітив – над вигадкою розчулитись…
Ілько Лемко
Фото вистави - Євген Кравс
