Вистава, що балансує між театром і документом, між мистецтвом і реальністю. Саме у цьому — її сила

Галина Ярема "Високий Замок"

У Національному театрі імені Марії Заньковецької - прем'єра аудіовистави «Баланс» за п'єсою ветерана війни Аліни Сарнацької. Глядачам запропонували незвичний формат аудіоприсутності: на «сцені», у новій локації театру, де нема жодного актора чи акторки, а виставу можна послухати в навушниках у спеціально облаштованому просторі.

Старожили міста Лева добре пам’ятають кафе «Комарик» у приміщенні Театру імені Марії Заньковецької. Саме у цій малесенькій кнайпі збиралося мало не пів Львова, тож зустріти когось із зіркової тусовки елементарно можна було у «Комарику».

Тому, коли у запрошенні від заньківчан було написано, що прем'єра аудіовистави «Баланс» відбудеться у «Комарику», зізнаюся, була здивована. А потім зрозуміла: вистава, над якою працював головний режисер Національного театру імені Марії Заньковецької Ігор Білиць, це ще одна відкрита локація у знаменитому Театрі. Пригадуєте виставу «Марія Заньковецька. Заручена зі сценою», прем'єра якої відбулася торік? Глядачі не сиділи просто так у глядацькій залі, а ходили з гримерки у закулісся театру, переносилися у «спальню» актриси, іменем якої названо театр… Тобто кімнати і зали, які роками припадали пилюкою, почали працювати у старому українському театрі.

Нова робота режисера Ігоря Білиця — аудіовистава «Баланс» за п'єсою українського драматурга Аліни Сарнацької, яка від початку великої війни служила старшим бойовим медиком — стала камерною, але глибоко резонансною подією у театральному житті Львова. Ще більшої камерності аудіовиставі додало те, що Ігор Білиць зібрав слухачів на прем'єру у «Комарику» — місці пам’яті, що тепер набуло нового сенсу як сцена для інтимного слухання.

За словами Аліни Сарнацької, «Баланс» — це історія про смерть її побратима Юри.

«І про „Снікерс“ у його плитоносці. І про те, як я пакувала його тіло і не змогла залишити його на бетоні й залишила на наших нових дуже дорогих ношах. Про це ця історія. Ніхто у світовій літературі ніколи про це не писав, тому що у них не було побратима Юри, а в мене був. І я просто пишу правду про себе, про те, що мені болить», — каже Аліна Сарнацька.

Ще перед початком аудіовистави Ігор Білиць попередив гостей, що «Баланс» — вистава тригерна. Якщо комусь буде важко сприймати дійсність, яку описала авторка, можна зняти навушник, встати і вийти. І це сприйматиметься нормально. Бо не кожна цивільна людина може пережити той жах, з яким стикаються на фронті українські захисники.

«Баланс» — це не традиційна постановка, а аудіодосвід. Глядач тут стає слухачем, а головний інструмент — голос. Текст читає колишня акторка, а нині військовослужбовиця Олена Апчел. Її присутність — не лише виконавська, а й символічна: голос людини, яка пройшла шлях від сцени до фронту, надає драматургії особливої ваги. У цьому читанні відчувається внутрішній досвід, зламані й віднайдені опори, спроба втримати рівновагу між минулим і теперішнім.

«Розумію, що для когось цей текст може здатися занадто відвертим, або „не театральним“, або травматичним. Але мені здається, що він — нормальний. Так, саме нормальний у цій ненормальній реальності. І таких текстів в українському театрі та українській драматургії мусить бути не десять і не сто. Їх мусить бути тисячі», — каже Олена Апчел.

П'єса Аліни Сарнацької досліджує крихкий стан балансу — між особистим і суспільним, між страхом і вірою, між тишею та потребою говорити. У форматі аудіовистави текст звучить оголено, без візуальних відволікань. Хіба що музичне оформлення молодого талановитого композитора Михайла Олійника підсилює сприйняття аудіовистави. А простір «Комарика» з його камерністю підсилює ефект: слухачі перебувають майже наодинці з голосом, що розгортає внутрішній монолог, який поступово стає спільним досвідом.

Режисерська робота Ігоря Білиця тонка й ненав’язлива. Тут немає надмірних ефектів — лише точна робота зі звуком, паузами й акустикою простору. Вистава ніби балансує між театром і документом, між мистецтвом і реальністю. Саме в цьому — її сила.

«Баланс» — це спроба зафіксувати стан сучасної людини в час війни, коли рівновага стає щоденною практикою виживання. І водночас — нагадування, що навіть у тиші, навіть у напівпорожньому залі колишнього кафе, театр залишається місцем живої присутності та чесної розмови.